Ми з тобов стояли тай на полонині Де тепер мандруєш, що сама я нині? З ким рахуєш зорі з вечора до ранку? Лиш твої мя очі сняться до світанку…
Ой, Андрійку, куди ж то я дивилась Що твоє кохання до мене забарилось?
Квіти я збирала та й плела віночок, Скільки не гукала, не прийшов в садочок, Тоді свій віночок в річці окропила, На стрункій березі я його почепила.
Ой, Андрійку, де ж були мої очі Що твоє серденько не чекає ночі?
Як ти будеш їхать конем по дорозі, Серденько, побачиш ти мене у тривозі. Повертай ти коня, коня вороного, Бо на всьому світі люблю тя одного.
Ой, Андрійку, де ж були мої очі Що твоє серденько ДО ДРУГОЇ ХОЧЕ? Ой, Андрійку, куди ж то я дивилась, Що твоє кохання до мене забарилось? Ой, Андрійку, ой...
[ОЙ, АНДРЕЙКА
Мы с тобой стояли между гор в долине. Где теперь гуляешь, что ж одна я ныне? С кем считаешь звезды до утра ты где-то? Лишь твои мне очи снятся до рассвета…
Ой, Андрейка, куда же я смотрела, что любовь твою ко мне я проглядела?
Собрала цветочки и сплела веночек. Сколь ни окликала, не пришел в садочек. Я уж свой веночек в речке окропила, на берёзку стройную я его нацепила.
Ой, Андрейка, где ж были мои очи, что твоё сердечко не ждёт нашей ночи?
На коне проедешь мимо по дороге, милый мой, заметишь ты меня в тревоге. Поверни обратно, милый, вороного, лишь тебя на свете люблю, как родного.
Ой, Андрейка, где ж были мои очи, что твоё сердечко быть с другою хочет? Ой, Андрейка, куда же я смотрела, что любовь твою ко мне я проглядела? Ой, Андрейка, ой…]