адже так вийшло, що ні віри, ні любові у мене не було. раптом - ти! і я вся в тебе потекла струмками, річками, які тільки знала, вітром себе пригнала, і в тебе впала. адже ти мені став домівкою і світлом. і де б я не поневірялася всередині тебе – все мені там тепло, все - відповідь, що ти – найбільше в світі ненадовго. раптом ми розпалися, як атом, але ти цілий та колишній, а я на безліч частинок. ти - крила розправив, а я тягну тебе вниз. і полетів далеко. і мене, наче в пологовий будинок пхають: "заберіть назад, виривається!" і ніби від віри я не відреклася, а Бог: "не вірте більше, я відрікаюся від тебе, як всі відхрещуються. більше мені не молись, мною не клянись". помутніло в очах. послухалася: буду любити, вірити, нікуди не піду. в небо, на злітну смугу - знати, що буде світанок і ще, що у тебе все добре.