Ти скажи, а чи ти віриш в ті слова, що чує вітер, Що тобі шепоче листя, що до ночі квохче літо, Ті, що, граючись, складаються із всім знайомих літер, Що здіймаються в повітря та й до щирих, синіх хмар...
І якщо хоч трохи віриш, не кажи мені нічого, Краще відведи додому, аби не відчув я втому Від палких зізнань очей твоїх, щоб не хотілось знову Бачити свою дорогу, що забув її тягар
І ти знай - це все неправда, що нам ще зарано знати, Чому можна не зважати на свої життєві вади, Бо так іноді буває, що любов до літа вабить Пригадати і відчути всі зимою змерзші сни.
І у кожну пору року, чи то жовтень, чи то квітень, Я завжди знаходжу твій день, я завжди знаходжу літо, Все купається у сонці, і для мене немов ліки - Це "те-те, те-те" у листі, чисті вранішні дощі...
Ти скажи, а чи ти віриш в те, що ще існує ніжність, В те, що можна буди вічним, але вірити в це - смішно, Тільки треба знати, де узяти тих одвічних істин, Що колись ми загубили та вже більше не знайшли.
І якщо ти ще не віриш, притулись до мене тихо, І не буде більше лиха, якщо так відчути втіху... Тільки ти не поспішай забути подих того міста, Від якого ми тоді таємно так пішли.
І ти знай - це все неправда, що нам ще зарано знати, Чому можна не зважати на свої життєві вади, Бо так іноді буває, що любов до літа вабить Пригадати і відчути всі зимою змерзлі сни.
І яким б не був я зараз - чи то принцем, чи то злиднем, Я завжди знаходжу літо, я завжди знаходжу твій день, Все купається у сонці, і для мене немов ліки - Це "те-те, те-те" у листі, чисті вранішні дощі...
Не забувай Мрію ту золоту, Сонцем овіяні сни. Не відпускай - Краще віддай Йому - З'явишся поруч і ти.
Небо як ти - Чисте й прозоре, Тобі невідоме І ніби пусте. Але там в глибині Такі ж вірні очі, Що вищі за "хочу" Що глибші за "є"...