Коли він засне вона тихо вимикне світло Що би було непомітно як вона піде І з цієї хвилини ні хто не скаже, де вона є Хто поруч з нею, і що це їй дає І ні хто не прийде хоч він обіцяв: "Я не покину" Вона гадала що плече, а знайшла спину Такі правила гри, вона їх прийняла Я скучатиму за нею, такою якою вона була
Приспів: Коли дивитимусь у вікна Я буду думати що прикро Розум розійдеться з душею І я скучатиму за нею (весь куплет – 2)
2 Ми полюбляли з нею розмовляти "ні про що" Так, взагалі, про дощ, каміння, та скло Про те що завтра буде краще, аніж сьогодні І напевно гарніше, аніж на передодні Бо ми такі як і були, немодні, несучасні Просто дихали повітрям, то Боги, то блазні Доторкались до душі ножем місячного світла Залишаючи рани, хоч їх спочатку непомітно І все майже нормально, і все майже спокійно Хоча пустелі самотності нагадували постійно Про себе, хотілось втекти, бігти що є сили Але поїзди зійшли з рейок та кораблі згоріли
Приспів
3 І я залишався, хоч звір рвав мої груди І щоб не робив, знав-знав я – інакше не буде І хоч ми такі близькі, ми все ж дуже різні люди І сонячне проміння нас двох у ліжку не розбудить Коли я збирав її п’яні сльози руками Вона питала: "Чому це відбувається з нами?" Я не міг відповісти, мова тут безсила Нічого значення не має коли відірвані крила Коли надії даремні, і все не так як хотілось Ну що тут поробиш – не утерпілось, не злюбилось Розчарувавшись в усьому, вона просто пішла Я скучатиму за нею такою, якою вона була