Давай поговорим про вічне, до стін навмання притиснувшись, вловивши мовчання зустрічні, і подих самотній вдихнувши. Шумить за вікном й барабанить. В нас знову стривожена мряка вдягає вчорашнє убрання — промокне, змарудить і зм’якне. Ти ж кажеш у вас завжди сонце, і вітер покашлює глухо, пече над усім горизонтом знеможена вперта засуха. По той бік мобільного дроту чи, може, зв’язку стільникового лиш дихає кожен неспокій спустошено, важко, знервовано. І тиша вляглась мимобічно наскрізь, мов папір двохсторонній — давай поговорим про вічне, про наше, що серце розкроїть, як ніжність спадає на плечі, в повітря вливає свій трунок, як в сутінках втомою тягнеться вечір, а пам’ять торкає всі струни. і як же, кохана, крізь відстань поранень про вічне з тобою, щоб поряд й навпроти — щоб більш не потрібно було все словами, а тільки крізь спалахів кожного дотик…