Дивна річ наше знайомство… Все що залишила ця коротка мить це слід на серці, що не мов іскра розпалила в ньому безстроково невимовне полум’я. А потім час полетів наче його хтось перемотав… Ранок, швидка екскурсія по місту, різноманітні споруди та вулички швидко промайнули перед очима і ти вже на вокзалі… Колії, поїзд, швидке «прощавай!», гуркіт колес і за вікном вже бачиш як позаду залишається твоє серце, наче ти їдиш не додому, а кудись на чужину. І з кожною хвилиною все більше розумієш, що щойно у твоєму житті з’явився маленький сенс, що сповнив дихання солодким присмаком. Сенс, закарбований у дотику сердець… І щоб розум не казав: «з глузду з’їхав, А що далі? Між вами сотні й сотні кілометрів…» - все це не мало значення, бо одне що дійсно існувало – це сонце над обрієм душі, від якого по-справжньому тепло та яким сповнюєшся життям. І одне розумне, що зійшло на ум, це використати останній на служіння цьому дивному родовищу енергій, озвучуючи її в словах. То нехай серце говорить, нехай лине до тебе, бо гірше, що можна зробити - сховати його від тебе, адже мабуть це найдорожчий дарунок, який люди можуть подарувати один одному. І ось промайнула неділя від нашої першої і єдиної зустрічі. І я відчуваю, як час і відстань намагаються сховати від мене твій тендітний чарівний образ. Але не щезає той вогник, що немов став зіркою-поводирем. Я не знаю, що буде далі, але одне я можу робити впевнено – це надавати серцю слово. Щоб світло не було марним, а відчуття примарними. Адже саме відвертість та щирість відкриває двері один одному крізь час та простір. Я сподіваюсь що ти відчуваєш щось подібне, бо вірю, що цю можливість дав нам Бог. І нехай там якісь перепони, одне відомо точно, що чим складніше випробування, тим цінніша винагорода. Дякую тобі, Люба.